Він, чи не єдина справжня зірка українського шоу-бізнесу, народився, живе і працює у Рівному. Його пісні співають по всій країні. Асоціації зі створеним ним гуртом «OT VINTA» та ним самим завжди позитивні. Та він теж людина і йому також з різних причин буває погано. Саме тому редакція «РР» пропонує вам дещо дивне, проте від того не менш цікаве інтерв’ю про особисте життя, страхи та переживання найяскравішої зірки нашого міста-лідера гурту «OT VINTA» Юрія Журавля.
– Зазвичай у людей, в очікуванні осінньої пори, розпочинається депресія і, наскільки знаю, ти в цьому плані не виняток. А ось коли вже осінь настала – депресія проходить чи розвивається?
– Восени з’являється більше роботи, завдяки якій депресія стає менш відчутною. І літо цього року дуже важке. Відчувається, що криза ще досі не пройшла. Роботи то начебто більше, а результату менше.
– Ти сприймаєш поняття «осіння хандра»?
– Звичайно. Я ненавиджу осінь і зовсім не поділяю думки Пушкіна, що осінь - золота пора. Єдине приємне, що можна виокремити в осені – декілька днів коли листя пожовтіло, але ще не опало. Це справді виглядає дуже гарно.
– Ти розповідав, що завжди закоханий у жінок. А в свою не улюблену пору року закохувався хоч раз?
– Так, звісно, восени і закохуюся! Але давай я не відповідатиму далі на це питання, а то щось не маю бажання про це говорити!
– Чим для тебе є перше вересня? Це свято чи розуміння того, що настає каторжна пора?
– У мене як в усіх: коли навчався у школі, то влітку скучав за однокласниками і, звісно, дуже хотілося зустрітися з ними. Але це мабуть єдина радість першого вересня, яка запам’яталася мені з дитинства! До сьогодні, коли бачу як розцвітають чорнобривці, мене, чесно кажучи, починає тіпати. Ненавиджу ці квіти, бо вони у мене асоціюється зі школою.
– Повертаючись до депресії, цікаво почути, а як ти борешся з нею?
– Я завантажую себе цікавою роботою! Але іноді буває так, що роботи стає так багато, що не вистачає часу її виконати, і тоді депресія реально загострюється. Я не знаю на що це схоже, але доводиться переживати таке відчуття, ніби ти занурюєшся в якесь болото, знаходиш дерево і намагаєшся витягнути себе, але воно ламається і ти заглиблюєшся ще більше.
– А, якщо за допомогою роботи не вдавалося звільнити себе від душевного болю, що ти робив у таких випадках? Адже буває настільки погано, що навіть робити нічого не хочеться, більше того, нічого не виходить.
– Бувало й таке! Впевнений, що кожна людина переживала такий стан, і я в цьому випадку не виняток. Не раз доводилося потрапляти в таку ситуацію. Особливо це відчувається тоді, коли вселяється страх, який говорить, що більше нічого класного мені написати не вдасться. Тому що все найкраще, що можна було створити, вже створено. І тоді абсолютно нічого не виходить. З одного боку, немає нічого гіршого, як творчі муки, але з іншого – коли народжується ідея, то відразу розумієш, що сповнений сил, що вершина Евересту підкорена і ти – найкращий.
– Тобто творчі люди, як правило, посередині довго не знаходяться?
– Так, звісно. Але коли творча одиниця перебуває на самому дні, то тоді з’являється бажання опинитися в золотій середині й жити так, як живе переважна більшість. Але попри це, мені завжди подобалася фраза: «Якщо падати з коня, то вже з високого». І зазвичай, творчі люди катаються лише на творчих конях.
– А що ще мучить Юрія Журавля, окрім страху опинитися на творчому дні?
– У будь-якому випадку в особистому житті не все і не завжди складається добре. І цей момент найвідчутніше проявляється в усіх інших аспектах мого життя. Відбувається такий собі удар по мозку і по серцю. це й зрозуміло, адже складно, коли немає порозуміння з найближчими друзями, колегами та рідними. У такій ситуації життя проходить дуже і дуже складно.
А іноді люди навколо не розуміють, якою ціною дається та чи інша перемога. І окрім всього вищезазначеного існує потреба робити добро іншим, причому цими іншими не завжди є найближчі люди. А коли тебе на це добро не вистачає, коли ти його перестаєш робити, тоді вони сильно ображаються і від цього стає реально кепсько. І в цей же час, через цю людяність обділяєш сім’ю увагою, все менше починаєш приділяти уваги рідним та близьким. І через це я також завжди дуже сильно переживаю. Мені боляче, що мої рідні потерпають від мене найбільше, вислуховуючи мої невдоволення, психи й таке інше. Складається так, що зазвичай радість і хороший настрій я дарую із великої сцени.
– Як мені стало відомо, ти зібрався писати автобіографічну книгу. Але ж тобі всього лише 38 років. Не зарано?
– Справа в тому, що часу не вистачає, адже з кожним днем моє життя стає все більш бурхливим і наповненим. Я спілкуюся все з більшою кількістю цікавих людей. Отримую від них не менш цікаву інформацію, потрапляю у найрізноманітніші пригоди, а це ж все потрібно описати. З кожним днем інформації стає все більше й саме тому я боюсь, що в якийсь момент інформація з вчорашнього дня зітреться з мого мозку. Саме тому вирішив все записувати, аби закріпити всі яскраві події письмово і з часом видати їх у книзі.
– Ти так розповідаєш про своє життя, що мимоволі складається враження, наче тобі років вісімнадцять, не більше. І живеш ти не в реальному світі, а практично в казці. Саме тому не можу втриматись, щоб не поцікавитися: на скільки років ти себе почуваєш і чи доводилося хоч раз переживати страх того, що ти старієш і, що рано чи пізно прийде кінець?
…Три хвилини пауза, Юра думає…
– Я себе відчуваю на вік, який коливається в межах 27–30 років. Я повен сил, енергії, бажання щось робити. Можливо, саме тому моє оточення і друзі-однолітки мене не розуміють. Мене навіть інколи лякає той факт, що я дійсно не такий, як мої ровесники, які вже готуються до страшного кінця. Дай Боже, щоб мій кінець прийшов до мене зненацька і було б ще краще, якби він прийшов десь на сцені. Це було б прекрасно.
– Трішки гротеску! Якщо ти хочеш померти несподівано і бажано на сцені, то скажи, будь ласка, у тебе такі далекоглядні творчі плани, щоб ще у вісімдесят на сцені з гітарою гицатись, чи тебе не лякає той факт, що можна померти скоро (три рази сплюнули разом), але на сцені?..
– Та нічого страшного. Де мене за горло схопить, там воно і буде. В тому то й вся наша загадка, що ми не знаємо, коли Вона прийде і боятися ЇЇ не варто. Потрібно життя проводити весело і класно, і весь репертуар гурту «OT VINTA» і наш настрій цьому реальний доказ.
– Ти, зазвичай, відмовляєшся розповідати про своє особисте життя, але розкажи, як ти боровся за жіночі серця і як боровся з їх втратою? Посилаюся на твої ж слова, що так, як рок-н-рольщики, жінок ніхто не любить!
– Справа в тому, що дійсно про кохання у своїх піснях говорять попсовики. Люди року про кохання говорять мало, зате вони кохають і роблять це завжди по-справжньому. Інколи навіть мовчать про особисте, але про це мало хто знає. За нами слідує дурна слава, що ми гуляємо з жінками направо і наліво. Буває. Іноді. Можливо. Мабуть… Але в будь-якому випадку, кожен із нас хоче мати одне вічне сильне і єдине в світі кохання.
Стосовно боротьби, то тут все складно, оскільки немає часу і бажання не те, щоб шукати любов, а й на те, що, коли вона і з’явиться – розпізнати її. А за молодості я часто закохувався. Сьогодні ж, найчастіше доводиться відбиватися від несерйозних жінок. А з пустишками, зазвичай, мені навіть складно спілкуватися. Я відчуваю і твердо переконаний, що цього не варто робити, аби не зав’язалися жодні стосунки, адже вони ні до чого хорошого не приведуть.
– А в який спосіб, коли до тебе залицяються жінки, ти даєш їм знати: вибачте, але нічого не вийде? У таких ситуаціях ти грубіян, чи робиш все по-джентльменськи?
– Я не люблю, коли симпатія не до мене, а до лідера гурту «OT VINTA». У такому випадку ніякого кохання бути не може. Але, коли доводиться когось «відшивати», то найчастіше доводиться відмовляти, як це роблять грубіяни. Краще оідразу дати знати дівчині, що нічого не вийде.

Михайло ЧУБАЙ