Мешканці села Літвиця, що в Дубровицькому районі, давно не дивуються, коли бачать за роботою з косою, сокирою чи вилами в руках місцеву знаменитість - Раві Раджана. Ось уже більше десяти років мешкає на Поліссі уродженець столиці Шрі-Ланки – Коломбо. Незважаючи на такий солідний термін розлуки з батьківщиною, азіат свято дотримується традицій та звичаїв свого народу й каже, що поліський край став для нього другою батьківщиною. Він щасливий батько трьох дітей і хороший господар у своєму домі.

40-річний емігрант із південно-азійського острова за період свого українського життя призвичаївся до клімату України. Тепер його вже не лякають ні більш як 20-градусні морози, ані осінні дощі. А потрапив до нашої країни Раві зовсім випадково.
Так, за його словами, раніше й тепер багато шрі-ланців вирушають у пошуках кращої долі до багатьох країн Європи. Основна причина від’їзду - громадянська війна між двома народностями: тамі лами та сингалами, які становлять більшість 20-мільйонного населення острова та за релігійними переконаннями є буддистами. Саме воєнне лихоліття спонукає тисячі ланкійців замолоду залишати рідні місця й емігрувати в розвинені держави світу. Сім’я нинішнього жителя Литвиці була не дуже великою за місцевими мірками: всього четверо дітей, проте не дуже заможною. Тож, закінчивши десятирічну місцеву школу, Раві, як і його сестри та брати, подався на заробітки до більш багатої Європи. Спочатку були Франція та Швейцарія. А після того, як там не вдалося знайти роботу, вирушив до німецького Ессена. Саме тут він зміг зачепитися за непогану, за мірками заробітчанина, роботу: працював помічником кухаря в одному з місцевих ресторанів. Раві Раджан зізнається, що працював по 12 годин на добу, всіляко економив зароблене, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, сподівався повернутися на батьківщину заможним. Коли Раві відпрацював та отримав непогані кошти, то вирішив летіти назад до Шрі-Ланки. Дорога додому пролягала через Київ, тут йому довелося дві доби чекати літака додому. На жаль, рідної країни емігранту так і не вдалося побачити. На одній із вулиць столиці чоловіка побили невідомі молодики, відібравши в того усі цінні речі: гроші, мобільний телефон, документи. Цей інцидент бачила на власні очі випадкова перехожа, яка зчинила ґвалт і таким чином врятувала іноземця від більш серйозних наслідків побиття. Вона викликала швидку й потім, коли той перебував у лікарні, щодня приходила його провідати. Цією рятівницею шрі-ланця стала ніхто інша, як його нинішня дружина Валентина.
- Валя фактично врятувала мене, а потім старанно доглядала, - з вдячністю згадує Раві. – Вона працювала на хлібозаводі в Києві. Коли вилікувався, то освідчився їй у коханні, запропонував одружитись. Відтоді ми разом, і я щасливий, що маю таку подругу. У столиці в нас народилась донька Сабріна. Через рік приїхали на батьківщину Валі в село Літвиця Дубровицького району. Тут і мешкаємо дотепер.
Раві Раджан пригадує, як йому було лячно, коли вперше побачив нашу зиму. Для прикладу, в Коломбо середня температура найхолоднішого місяця - грудня, 25 °C, а найспекотнішого місяця - травня, 28 °C. У перші дні свого життя в Літвиці не вмів зовсім користуватися місцевими знаряддями праці: сокирою, вилами, косою тощо.
- Зізнаюся, що нічого робити в селі не вмів, - каже Раві. – Я ж до того мешкав у містах з мільйонним населенням: у Коломбо, потім в Ессені. Потім приїхав брат дружини Саша з обласного центру, який і показав, як рубати дрова, косити траву. Теща навчила, як топити грубу. А холод спочатку був страшним для мене, зимовий одяг купив на ринку в Дубровиці. Але потім вже звик, і тепер морози мені вже не такі страшні.
Після цього в 30-річного ланкійця розпочався нелегкий етап пристосування до умов життя в сільській глибинці на Поліссі. Потрібно було обробляти півгектара городу, накосити трави для корови, заготовити дров на зиму. Уже тут в сім’ї українки та шрі-ланця народилося ще двоє діток: у 2003 році донька, яку назвали в честь мами Валею, та в 2007 році син Роман. Раві вчить дітей розмовляти англійською, яку сам знає досконало. Його не раз запрошували як перекладача на різні заходи в Дубровиці чи Рівне. Раві зізнається, що трошки сумує за батьківщиною: за горами, тропічними фруктами, тими ж слонами, які в Європі зустрічаються лише в зоопарках. Дуже полюбив місцеві делікатеси: борщ та вареники, а особливо до вподоби емігранту чорниця. Він разом із сім’єю досить часто в «ягідний» період ходить її збирати. Його старший брат Рафік та сестра Раджі теж проживають у Європі: у Німеччині та Франції відповідно. Досить часто рідні допомагають матеріально молодшому із родини раджанів. На жаль, найбільша проблема, з якою зіткнувся в Україні емігрант, – неможливість отримати українського громадянства через відсутність документів. Ось уже 12-й рік ця справа ніяк не може зрушити з місця. Саме тому й влаштуватись на роботу йому дуже проблематично, як і належно забезпечувати сім’ю, що найбільше засмучує тепер уже українсько-поліського шрі-ланця.

Олександр ШЕРШЕНЬ