Якщо рейсовим автобусом на Мильчу ви дісталися до зупинки, на якій метровими буквами виведено «Кліщиха», не вельми радійте. Це якийсь мудрагель так назвав одну з вулиць села Малі Сади. А щоб потрапити в Кліщиху, доведеться ще добрих п’ять кілометрів від зупинки іти лісом.
Ретельно витримував маршрут, схематично нанесений у мій «блокнот» зустрічними юнаками: шлагбаум, горбок, дві пересічні дороги, «шкілка». І таки дістався сільця, що притулилося до лісу.
Від райцентру до Кліщихи – рукою подати
Непомітно промайнули майже півтори години перебування наодинці з літньою величчю природи. Тихо під кронами дерев, що підступають до дороги, пишний килим зелені під ногами, кущі шипшини простягають гілки з рум’яними ягодами. Добре накатаною дорогою нарешті дістався села, в якому всього одна вулиця. У свіжому повітрі над дахами виструнчились дими, біля будинків – садки та ягідники. Краєзнавці пояснюють походженням назви поселення його розміщення: мовляв, хати туляться до лісу, як кліщ до тіла присмоктується. Ото від цього й пішла «Кліщиха». Пригадав рядки з довідки. Населений пункт розташований за п’ять кілометрів від райцентру. На карті Волині з’явився 147 років тому завдяки чеським переселенцям. Нині належить до Іваннівської сільради, тут 14 будинків, де мешкає 20 людей, серед яких 9 пенсіонерів, 3 діток. Сільце поволі вимирає.
– Вас Бог прислав, обов’язково розкажіть у газеті про наші біди, – такі слова почув від першої стрічної. А нею виявилась колишня викладачка Мирогощанського аграрного коледжу, 68-річна Ніна Красовська. Це її прадід заснував село у позаминулому столітті: переселенець Якуб Оремба переманив сюди з-під Клевані, що під Рівним, земляків Коваржів, з якими породичався. До оселі його сина Станіслава (був старостою села, грамотним, хоч і небагатим) щедрий лелека прилітав аж тринадцять разів.
Пізніше, на початку минулого століття, під час трудової еміграції опинилися брати й сестри з родинного гнізда Оремб у Польщі, Канаді, Югославії, Австрії. Як відомо, чехи виїхали на батьківщину після Другої світової війни, залишилися на Поліссі лише ті переселенці, доля котрих переплелася з українцями. Мати нашої співрозмовниці, Марія Оремба, була серед них. А в Кліщисі настала нелегка година, та село виживало наперекір усім випробуванням.
Село двічі визнавали неперспективним
У 1946 році, після виїзду чехів, нерозумні голови поруйнували будинки, викорчували садки, навіть криниці позасипали. Та з часом повернулися люди на старі дворища, зажили однією сім’єю нащадки чехів, поляків, українців. Помаленьку відродилась Кліщиха. На 1 січня 1998 року тут у 26 дворах мешкали 75 хліборобів, тобто в середньому по три особи на двір.
Вдруге немилосердна доля чорним крилом махнула над сільцем у наші дні, поступово воно захиріло. Невесело жартують його мешканці, вкладаючи зовсім інший зміст у приповідку «Чого в нас тільки нема!».
Найбільш прикро, що працездатним тут ніде рук прикласти. Колись віддалену бригаду колгоспу «Правда» називали «маленьким Китаєм», бо лише буряківнича ланка тут нараховувала 34 жінки. А були ще й тваринницька ферма, десятки коней, ферма молодняка. Після злощасного реформування агропромислового комплексу зосталась, щоправда, тваринницька ферма, а оце й вона наказала довго жити. Відсутні в селі медпункт, школа, магазин, поштове відділення, культурний і побутовий заклади. То чи втримаються у Кліщисі повні сил молоді земляки, коли тут не працюють радіоточки, немає телефону, не ходить автобус? Люди шукають кращої долі за межами села. Скажімо, його «робочу силу» становлять четверо чоловіків, які трудяться в Дубні.
Хліб возять підводоюз райцентру
Одна справа, коли немає поштового відділення, утричі гірше, коли немає взагалі зв’язку. Приїхав, скажімо, до Емілії Ляльчук син Василь із обласного центру. Прихопило серце в чоловіка, помер на руках у старенької матері, бо не могла викликати карету швидкої допомоги. Пожежа в обійсті Віталія Корди спалахнула увечері. Гасили її сусіди, та не дали ради вогню, згорів хлів. Чимало шкоди завдав «червоний півень» і господарству Анатолія Лівинського. Бо, знову, ж не було як зателефонувати до пожежників у Дубно.
Отож викручується кожен по-своєму. Одним пенсіонерам найбільш необхідне час від часу доставляють діти та онуки з навколишніх сіл, районного центру, Рівного чи аж із Кременця. Інші приходять до пані Ніни, просять привезти саньми чи підводою з Дубна хліб, сіль, цукор, сірники, мило, пральний порошок. Бабуся ретельно записує замовлення, намагається не забути нікого з безпорадних односельців, підключає до «операції» чоловіка. Адже в Кліщисі лише в Красовських конячина. До речі, на все село лише три корови.
Коли я натякнув, що є місцева влада, у розмову включився Юрій Красовський:
– Зверталися не раз у районну раду. Там вислухають, пообіцяють, що приїде у село пан Юрій (?!), розбереться, допоможе. Не один рік чекаємо таємничого пана Юрія, та він чомусь не відгукується на волання селян. Ти, Ніно, розкажи кореспонденту про воду…
Життя змусило мешканців села думати, де брати живильну вологу. Вирішили встановити водонапірну башту. До Івання звідси – 15 кілометрів, добиратись у сільраду потрібно через Дубно. Попоходила Ніна Красовська, поки все «втрясла» в чиновницьких кабінетах. Башту допоміг змонтувати один із бачників, медпрацівник Євген Тендера. Селяни купили мотор, платять за використану електроенергію. Дві запасні криниці викопали. А рідна сільрада навіть краном не підсобила.
Звикли у Кліщисі обходитися власними силами. Добрих п’ять років не бачили тут сільського голову. Мабуть, дуже образився пан Теслюк, що голосували проти нього. Із багатьма вдалося порозмовляти, й цікаво, що ніхто не згадав, як звати сільського керівника. Зате гарно відгукувалися про його попередницю Клавдію Демидюк. Двічі на тиждень власним легковиком головиха привозила в село найнеобхідніші товари. При ній сюди проклали асфальтівку, щороку пенсіонерам видавали паливо, раз на місць був прийом виборців. Ділом пані Демидюк відгукувалася на запити людей, прагнула підсобити знедоленим і призупинити деградацію невеликого населеного пункту.
Востаннє весілля тут
гуляли 14 років тому
Побував удома в Красовських. Ніби й гріх їм скаржитись на життя-буття. Колишні педагог-хімік та музикант-скрипаль мешкали в Дубні у власному будинку. Вийшовши на пенсію, повернулися в рідне гніздо. То не біда, що пан Юрій довгенько вчився коней запрягати й обходити (вороних отримали в рахунок оплати за придбане авто). Звели дім, мають півгектара поля. Лише картоплі восени 350 мішків накопали. І цукор є (стяли буряки), і городину вирощують, і звичну в селі живність тримають. А ще – дари лісу: гриби, ягоди, горіхи, лікарські рослини, жолуді. Будинок у райцентрі синові Казиміру віддали. Хоч і має педагогічну освіту, та приторговує на базарі, як і невістка Ірина. Внуки Андрій (студент) і Павлик (учень) літом залюбки гостюють у діда з бабою. Вирощеного пенсіонерами вистачає на дві сім’ї. Приїжджі не можуть втриматися від захоплення: «Живете, як у раю: свіже повітря, прекрасна місцина, ставок, дари лісу. Гріх Бога гнівити!».
Воно то так, але не хлібом єдиним живе людина. Розмова знову перейшла на сільські проблеми. Прикро, та мало бажаючих допомогти невеликому населеному пункту. Боляче, що «вихоплюють» із такого райського куточка стареньких родичі, здають у інтернат. Хіба це діло, коли в Кліщисі раз на місяць з’являється листоноша, приносячи пенсію. Востаннє тут весілля гуляли 14 років тому, а хрестини справляли 12 років тому… Он Михайло та Світлана Ляльчуки вибралися із села, бо донька мала йти у перший клас, а до школи – 5 кілометрів. У церкву, до Дубна, ходять лише двоє молодих парафіян.
Відмовляються віднести Кліщику до Малосадівської сільради чи до сусідньої Кривухи (можна б там створити нову сільраду). Родючі землі поросли чортополохом, вікна й двері на багатьох оселях забиті дошками. Виріс ряд образ на місцеву владу за її байдужість. Село при такій «увазі» опинилося на узбіччі цивілізації, справді стало безперспективним. Без допомоги місцевої влади йому не обійтись. Бо, скажімо, сподіватися, що хтось із «нових українців» відкриє у Кліщисі будинок побуту чи магазин, марно.
Щоб іще раз відчути себе у шкурі співрозмовників, вирушив через Шибену гору до міста. Заняття, скажу вам, не з приємних – дертись по горбах вибитою бруківкою. На півдорозі зустрів 76-річну Євгенію Бондарчук. Зіпершись на сучкувату клюку, одинока бабуся довго бідкалася на сільські негаразди, запитувала, чому їм така мука.
Наприкінці ще один факт для роздумів. У районі – 14 сіл, де мешкає менш як сто громадян (у 8 й півсотні не набереться). Невже їх чекає доля Кліщихи, до якої від районного центру – рукою подати?
Василь Яноші
Ретельно витримував маршрут, схематично нанесений у мій «блокнот» зустрічними юнаками: шлагбаум, горбок, дві пересічні дороги, «шкілка». І таки дістався сільця, що притулилося до лісу.
Від райцентру до Кліщихи – рукою подати
Непомітно промайнули майже півтори години перебування наодинці з літньою величчю природи. Тихо під кронами дерев, що підступають до дороги, пишний килим зелені під ногами, кущі шипшини простягають гілки з рум’яними ягодами. Добре накатаною дорогою нарешті дістався села, в якому всього одна вулиця. У свіжому повітрі над дахами виструнчились дими, біля будинків – садки та ягідники. Краєзнавці пояснюють походженням назви поселення його розміщення: мовляв, хати туляться до лісу, як кліщ до тіла присмоктується. Ото від цього й пішла «Кліщиха». Пригадав рядки з довідки. Населений пункт розташований за п’ять кілометрів від райцентру. На карті Волині з’явився 147 років тому завдяки чеським переселенцям. Нині належить до Іваннівської сільради, тут 14 будинків, де мешкає 20 людей, серед яких 9 пенсіонерів, 3 діток. Сільце поволі вимирає.
– Вас Бог прислав, обов’язково розкажіть у газеті про наші біди, – такі слова почув від першої стрічної. А нею виявилась колишня викладачка Мирогощанського аграрного коледжу, 68-річна Ніна Красовська. Це її прадід заснував село у позаминулому столітті: переселенець Якуб Оремба переманив сюди з-під Клевані, що під Рівним, земляків Коваржів, з якими породичався. До оселі його сина Станіслава (був старостою села, грамотним, хоч і небагатим) щедрий лелека прилітав аж тринадцять разів.
Пізніше, на початку минулого століття, під час трудової еміграції опинилися брати й сестри з родинного гнізда Оремб у Польщі, Канаді, Югославії, Австрії. Як відомо, чехи виїхали на батьківщину після Другої світової війни, залишилися на Поліссі лише ті переселенці, доля котрих переплелася з українцями. Мати нашої співрозмовниці, Марія Оремба, була серед них. А в Кліщисі настала нелегка година, та село виживало наперекір усім випробуванням.
Село двічі визнавали неперспективним
У 1946 році, після виїзду чехів, нерозумні голови поруйнували будинки, викорчували садки, навіть криниці позасипали. Та з часом повернулися люди на старі дворища, зажили однією сім’єю нащадки чехів, поляків, українців. Помаленьку відродилась Кліщиха. На 1 січня 1998 року тут у 26 дворах мешкали 75 хліборобів, тобто в середньому по три особи на двір.
Вдруге немилосердна доля чорним крилом махнула над сільцем у наші дні, поступово воно захиріло. Невесело жартують його мешканці, вкладаючи зовсім інший зміст у приповідку «Чого в нас тільки нема!».
Найбільш прикро, що працездатним тут ніде рук прикласти. Колись віддалену бригаду колгоспу «Правда» називали «маленьким Китаєм», бо лише буряківнича ланка тут нараховувала 34 жінки. А були ще й тваринницька ферма, десятки коней, ферма молодняка. Після злощасного реформування агропромислового комплексу зосталась, щоправда, тваринницька ферма, а оце й вона наказала довго жити. Відсутні в селі медпункт, школа, магазин, поштове відділення, культурний і побутовий заклади. То чи втримаються у Кліщисі повні сил молоді земляки, коли тут не працюють радіоточки, немає телефону, не ходить автобус? Люди шукають кращої долі за межами села. Скажімо, його «робочу силу» становлять четверо чоловіків, які трудяться в Дубні.
Хліб возять підводоюз райцентру
Одна справа, коли немає поштового відділення, утричі гірше, коли немає взагалі зв’язку. Приїхав, скажімо, до Емілії Ляльчук син Василь із обласного центру. Прихопило серце в чоловіка, помер на руках у старенької матері, бо не могла викликати карету швидкої допомоги. Пожежа в обійсті Віталія Корди спалахнула увечері. Гасили її сусіди, та не дали ради вогню, згорів хлів. Чимало шкоди завдав «червоний півень» і господарству Анатолія Лівинського. Бо, знову, ж не було як зателефонувати до пожежників у Дубно.
Отож викручується кожен по-своєму. Одним пенсіонерам найбільш необхідне час від часу доставляють діти та онуки з навколишніх сіл, районного центру, Рівного чи аж із Кременця. Інші приходять до пані Ніни, просять привезти саньми чи підводою з Дубна хліб, сіль, цукор, сірники, мило, пральний порошок. Бабуся ретельно записує замовлення, намагається не забути нікого з безпорадних односельців, підключає до «операції» чоловіка. Адже в Кліщисі лише в Красовських конячина. До речі, на все село лише три корови.
Коли я натякнув, що є місцева влада, у розмову включився Юрій Красовський:
– Зверталися не раз у районну раду. Там вислухають, пообіцяють, що приїде у село пан Юрій (?!), розбереться, допоможе. Не один рік чекаємо таємничого пана Юрія, та він чомусь не відгукується на волання селян. Ти, Ніно, розкажи кореспонденту про воду…
Життя змусило мешканців села думати, де брати живильну вологу. Вирішили встановити водонапірну башту. До Івання звідси – 15 кілометрів, добиратись у сільраду потрібно через Дубно. Попоходила Ніна Красовська, поки все «втрясла» в чиновницьких кабінетах. Башту допоміг змонтувати один із бачників, медпрацівник Євген Тендера. Селяни купили мотор, платять за використану електроенергію. Дві запасні криниці викопали. А рідна сільрада навіть краном не підсобила.
Звикли у Кліщисі обходитися власними силами. Добрих п’ять років не бачили тут сільського голову. Мабуть, дуже образився пан Теслюк, що голосували проти нього. Із багатьма вдалося порозмовляти, й цікаво, що ніхто не згадав, як звати сільського керівника. Зате гарно відгукувалися про його попередницю Клавдію Демидюк. Двічі на тиждень власним легковиком головиха привозила в село найнеобхідніші товари. При ній сюди проклали асфальтівку, щороку пенсіонерам видавали паливо, раз на місць був прийом виборців. Ділом пані Демидюк відгукувалася на запити людей, прагнула підсобити знедоленим і призупинити деградацію невеликого населеного пункту.
Востаннє весілля тут
гуляли 14 років тому
Побував удома в Красовських. Ніби й гріх їм скаржитись на життя-буття. Колишні педагог-хімік та музикант-скрипаль мешкали в Дубні у власному будинку. Вийшовши на пенсію, повернулися в рідне гніздо. То не біда, що пан Юрій довгенько вчився коней запрягати й обходити (вороних отримали в рахунок оплати за придбане авто). Звели дім, мають півгектара поля. Лише картоплі восени 350 мішків накопали. І цукор є (стяли буряки), і городину вирощують, і звичну в селі живність тримають. А ще – дари лісу: гриби, ягоди, горіхи, лікарські рослини, жолуді. Будинок у райцентрі синові Казиміру віддали. Хоч і має педагогічну освіту, та приторговує на базарі, як і невістка Ірина. Внуки Андрій (студент) і Павлик (учень) літом залюбки гостюють у діда з бабою. Вирощеного пенсіонерами вистачає на дві сім’ї. Приїжджі не можуть втриматися від захоплення: «Живете, як у раю: свіже повітря, прекрасна місцина, ставок, дари лісу. Гріх Бога гнівити!».
Воно то так, але не хлібом єдиним живе людина. Розмова знову перейшла на сільські проблеми. Прикро, та мало бажаючих допомогти невеликому населеному пункту. Боляче, що «вихоплюють» із такого райського куточка стареньких родичі, здають у інтернат. Хіба це діло, коли в Кліщисі раз на місяць з’являється листоноша, приносячи пенсію. Востаннє тут весілля гуляли 14 років тому, а хрестини справляли 12 років тому… Он Михайло та Світлана Ляльчуки вибралися із села, бо донька мала йти у перший клас, а до школи – 5 кілометрів. У церкву, до Дубна, ходять лише двоє молодих парафіян.
Відмовляються віднести Кліщику до Малосадівської сільради чи до сусідньої Кривухи (можна б там створити нову сільраду). Родючі землі поросли чортополохом, вікна й двері на багатьох оселях забиті дошками. Виріс ряд образ на місцеву владу за її байдужість. Село при такій «увазі» опинилося на узбіччі цивілізації, справді стало безперспективним. Без допомоги місцевої влади йому не обійтись. Бо, скажімо, сподіватися, що хтось із «нових українців» відкриє у Кліщисі будинок побуту чи магазин, марно.
Щоб іще раз відчути себе у шкурі співрозмовників, вирушив через Шибену гору до міста. Заняття, скажу вам, не з приємних – дертись по горбах вибитою бруківкою. На півдорозі зустрів 76-річну Євгенію Бондарчук. Зіпершись на сучкувату клюку, одинока бабуся довго бідкалася на сільські негаразди, запитувала, чому їм така мука.
Наприкінці ще один факт для роздумів. У районі – 14 сіл, де мешкає менш як сто громадян (у 8 й півсотні не набереться). Невже їх чекає доля Кліщихи, до якої від районного центру – рукою подати?
Василь Яноші
Версія для друку
