Господиня дому Галина Сташук минулого року побувала на послушництві у Спасо-Єлізаровському монастирі, що у Росії. Розповідає, що провела там три місяці, господарювала на кухні. В цьому монастирі Ксенія – старша донька пані Галини – несе свій чернечий хрест.
У сім’ї Сташуків троє дітей – двійнята Ігор та Людмила і старша Оксана. Першою піти в монастир вирішила Людмила. Дівчина закінчила навчання у сільськогосподарському технікумі, отримала фах бухгалтера. Але батьки почали помічати, що донька часто усамітнюється, читаючи Євангеліє. Потім почала говорити, що її щось тягне в монастир.
- Я повезла доньку в Почаївську лавру, - пригадує пані Галина, - тоді ще був живий схіархімандрит Дімітрій, який славився своїм даром передбачення. Ми стали в чергу до нього на сповідь. Раптом старець із довжелезної черги покликав мою Людмилу. «Це твоя донька?» - запитав. «Так», - відповіла я. «Ні, ти помиляєшся. Вона не твоя. Вона – Христова наречена. Я відчув від неї Божу благодать». І старець Дімітрій благословив Людмилу на чернецтво.
Через два роки і старша Ксенія почала бачити дивні видіння та сни.
– Моє місце не вдома, мене хтось кудись кличе, - говорила дівчина стурбованим батькам.
У 2001 році Оксана із батьками відвідала Зимінський монастир, що на Волині, й ігуменя Стефанія благословила Ксенію на чернецтво. Дівчина мала бажання служити в Росії, і за духовним призначенням вирушила в Спасо-Преображенський жіночий монастир, де провела п’ять років. Нині інокиня Ксенія, якій виповнився 31 рік, служить у Спасо-Єлізаровському монастирі. А 27-річна інокиня Феофіла (Людмила) займається іконописанням, реставрує ікони.
У квартирі Сташуків – понад сто ікон. Буваючи в різних церквах і монастирях, батько дівчат Василь Сташук обов’язково привозить звідтіля ікону. В одній із кімнат господар змайстрував невеличкий іконостас. Цю кімнату Сташуки називають келією.
Сташуки – віруючі та освічені люди. Пані Галина нині на пенсії, працювала головним бухгалтером. Пан Василь за фахом – інженер-електрик, працював у Міністерстві харчової промисловості, сільському господарстві. Займаючи керівні посади, він навіть у радянські часи знаходив можливість побувати у церкві.
– Бувало, у відрядженнях у чужих містах я говорив усім, що йду купувати дітям подарунки, а сам тим часом шукав церкву, - пригадує пан Василь. - Глибоку віру в мені виховали мої батьки. Вони знали дуже багато молитов і молилися не тільки за себе, а й за все людство. Я теж намагаюся слідувати їхньому прикладу. Ночами, коли небо «відкрите», я читаю Євангеліє. Дружина читає Псалтир. Ми молимося так само, як ченці у монастирі.
Син Сташуків, Ігор, закінчив університет водного господарства і збирається присвятити себе науковій кар’єрі, працюючи в Харківському проектному інституті. Галина Сташук пригадує, як син часто говорив їм, що не може жити у гуртожитку, бо там немає святості.
– Син виріс серед ікон, свічок і лампад, і йому було дуже важко звикнути до гуртожитського життя. До речі, у сина також траплялись дивні видіння. Одного разу, коли ще у нас стояв вдома комп’ютер, син відчув, як із монітора вийшла страшна чорна сила і направилась до нього. Німіючи від жаху, Ігор почав молитися і прикладатися до натільного хрестика. І страшна сила відступила. Після цього випадку ми із сином поїхали на сповідь до Почаївської Лаври. Старець сповідав його хвилин сорок, із них обох градом котився піт. Після сповіді монах сказав: «Із тисячі лише одному Бог відкриває, що таке зло і що таке віра!»
З тих пір у квартирі Сташуків немає ні комп’ютера, ні телевізора. А чотири роки тому у квартирі замироточили аж сім ікон! Спочатку почала миро точити ікона Казанської Божої матері, яку господар привіз із Казанського собору Санкт-Петербурга. Згодом почали мироточити ікони Святого архангела Михаїла і Жировицької Божої матері, які були привезені з різних монастирів.
- Я увесь час думав, чому мироточать ікони, привезені здалеку, а наші місцеві – ні, - розповідає Василь Сташук. – Але згодом миро з’явилося і на іконах, привезених із рівненських монастирів. Це було справжнє чудо, оскільки мироточиві ікони благословляє сам Господь.
- А коли мене запитують, чи не боляче мені, що доньки дали обітницю безшлюбності і ніколи мені не подарують онуків, - говорить Василь Сташук, - я відповідаю: у нас ще є син. А служіння богу – це найвища благодать, яка може бути у світі. І я щасливий, що мої доньки пішли цим шляхом.
Олена МЕЛЬНИК