- Як ти кажеш – СОТ? – Данилівна повагом розливає вечірнє молоко у глиняні глечики, виграючи час. – Не чула, - відступає не без жалю, бо таки любить поговорити про політику, приправляючи ті розмови ексклюзивним коментарем. Тепер же, прослухавши мій бліц про СОТ, видає вбивчий аргумент: - Нас воно не торкнеться. Корову триматиму, поки здоров’я не заборонить. Молоко в мене братимете, бо смачне. А ціна? Ці руки зроду – на копійках, і кращого не жду: така вже селянська доля. Твоє СОТ «на дядька» ставку не робить…

Для старої її Красуля – скоріше хобі, економіку бабуся не зводить (інакше не тримала б навіть у кризу). Та в «молочному бізнесі» більш удачлива, ніж її ровесниці: на молоковоз, що о 6-й ранку приїздить на куток, стара віддає (інакше не назвеш ціну по дві гривні за літр) молоко разів два на тиждень. Все інше забирають проїжджі – удвічі дорожче. А постійні клієнти ще й «на чай» старенькій залишають. Чаю Данилівна не п’є… І про ставку «на дядька», як виявилося, права. 
Вивчаючи проблему, провокую на відвертість щодо СОТ кандидата сільськогосподарських наук Віктора Бербенця, який зараз керує проектом відродження галузі ВРХ в одній з відомих агрофірм на Київщині.
- Вісімдесят відсотків молока в Україні, в тому числі і на Рівненщині, виробляється в селянських господарствах. Але на сімдесят відсотків воно оцінюється переробниками як другосортне. Бо доять його вручну, зливають вечірнє з ранковим, приймають без належного лабораторного аналізу. Для нашої молочної промисловості воно підходить, особливо зараз, в зимовий період – вибору нема. А от міжнародним вимогам якості не відповідає. Навіть те, що йде вищим сортом в Україні, в ЄС на переробку не приймається. Виробляти молоко, яке б відповідало європейським стандартам і могло конкурувати на зовнішньому ринку, реально тільки на крупнотоварних фермах, де є сучасні автоматизовані доїльні зали, лабораторії і до мінімуму зведено людський фактор: молокопроводи тільки закритого типу використовуються в розвинутих країнах. Поки що таких підприємств в Україні дуже мало – і на Рівненщині в тому числі. На мою думку, Україна могла б скористатися досвідом Польщі і країн Балтії, які ввійшли в СОТ раніше. Там держава взяла на себе до 55 відсотків витрат на створення крупнотоварного виробництва, і витрати ті вже окупились.
Всі аграрії нашого регіону, з ким вдалося поговорити: від керівників агроформувань - до фермерів, сходяться на тому, що сьогодні економічно доцільніше побудувати нове виробництво, ніж модернізувати старе. Так само одностайні і в тому, що без належної державної підтримки важко буде перейти на нові енергозберігаючі і трудозберігаючі технології (сучасні доїльні зали, механізовану роздачу кормів, чи безприв’язне утримання худоби). За офіційними оцінками експертів, перехід на нові технології в аграрному виробництві України займе, як мінімум, п’ять-сім років. А приведення молочного тваринництва у відповідність зі світовими стандартами обійдеться нашій державі не менше, ніж в 4 мільярди доларів (відштовхувались при розрахунках від обсягів виробленого в Україні молока).
Та попри ці реалії, вступ України в СОТ справжні господарі оцінюють однозначно як крок позитивний. По-перше – «хоч трішки виглянемо за власний тин» (цитую), по друге, «доведеться приміряти свій «зріст» до європейського»…

Стандарти: 
треба підрости?
Для приведення нормативної бази України у відповідність зі стандартами СОТ діє «Державна програма стандартизації на 2006-2010 роки». На жовтень цього року, за даними Держстандарту, її не виконано й наполовину. Залишається більше 6 тисяч європейських стандартів, які треба утвердити в якості національних, щоб завершити процес «гармонізації».
У той же час, як стверджують аналітики ринку, вітчизняні стандарти якості суттєво застаріли. За даними дослідження Міжнародної фінансової корпорації, ще рік тому в Україні діяли приблизно 23 тисячі стандартів, більша половина з яких - так звані ГОСТи, спільні для країн СНД і прийняті до 1992-го року (а деякі й до 1980-го).
Головна відмінність європейських стандартів від українських у тому, що деякі з них стосуються тільки параметрів продукції, а не її якості. В Європі, за даними фахівців, діє два види стандартів. Перші – так звані технічні параметри, що регулюють безпеку продукції для споживача, і другі – стандарти її якості. Перші – обов’язкові для виконання всіма виробниками, другі ж - підприємства виконують добровільно (в боротьбі за свого споживача). В Україні діюча система стандартизації не передбачає поділ на стандарти якості і безпеки, а об’єднує їх.
Вимоги до Києва швидше реформувати нашу систему стандартизації і сертифікації пояснюється просто: така невідповідність може обмежити приток імпорту в нашу країну, бо ж той імпорт має відповідати нормам не тільки СОТ, але й України… Тож вітчизняні товаровиробники, що працюють на внутрішньому ринку (у тому числі й аграрії), від такої роздвоєності поки що тільки виграють. А ось вітчизняним експортерам, в першу чергу – харчової продукції, ця практика невигідна, бо європейський ринок для них практично закритий… Виняток складають тільки крупні компанії, які можуть дозволити собі затрати на оформлення всіх необхідних документів, що підтверджують якість товару.
  Та в усьому є свої плюси. Після переходу на європейські стандарти вітчизняні підприємці змушені будуть витратитися на закупку нового обладнання і впровадження нових технологій, щоб підвищити якість своєї продукції. Найперше, це стосується продуктів харчування. Судячи з того, скільки відміряно для переходу (програма розрахована фактично до 2011 року) - час для модернізації вітчизняного виробництва ще є. Що стосується сільського господарства, то воно потребує особливої уваги Уряду, держави, бо ця галузь не дуже поки що приваблива для інвесторів, тож належна модернізація можлива тільки при підтримці держави. 

Правда про конкуренцію
До речі, про репутацію… Ще не вляглися пристрасті навколо однієї «олійної плями» українського походження (минулого року), як через місяць деякі європейські країни заявили про нібито знайдені частки мінеральних і паливних масел в експортованій українській олії. Офіційні джерела заявили, що причиною конфлікту стала партія соняшникової олії обсягом 16 тисяч тонн, яка була поставлена з України у Францію. Її закупила одна з французьких компаній для подальшої рафінації, дезодорації і фасування. Одна з версій – українська олія була зіпсована навмисне, щоб потіснити Україну на світовому олійному ринку, де вона, як відомо, займає одну з лідируючих позицій. Українські чиновники розцінили цей факт не інакше як прояв недобросовісної конкуренції. 
Представники однієї з потужних олійних компаній України дивувалися: «Як Євросоюз з його вимогами до якості продукції, що постачається на його ринки, міг допустити ввезення засміченої олії, більше того – продаж її у торгівельній мережі». Вони були впевнені, що конфлікт затіяли тільки для того, щоб збити ціну на українську соняшникову олію. Тим більше, що майже всі наші масложиркомбінати впровадили міжнародні системи контролю якості продукції.
Цей випадок (до речі, не перший в історії експорту олії на Захід) – пересторога українцям до факту вступу нашої держави в СОТ (16 травня 2008 року). Ейфорія від визнання України міжнародною спільнотою мине, а правила, за якими «грають» вже 152 країни світу, починаючи з 1995 року, - вивчати треба досконало, щоб і в «штрафники» не потрапити, і в положенні «поза грою» не опинитися.
А в іншому – звісно, позитив: членство в СОТ відкриває для України широкі можливості в прискоренні розвитку національної економіки. Кращі мають стати ще кращими, а слабші – до них дотягтися: так живе весь світ. А ми ж – центр Європи!
Роман БІЛОУС