Кожного разу, коли я дивлюся на світлину свого мопса Вільки, я пригадую мамині слова: „Не плач, маленька, Віллі зараз у собачому Раю. Йому добре і затишно. А ще у нього, напевне, є гарна подруга. Вона скоро народить йому багато-багато маленьких мопсиків. Віриш мені?”
Звісно, я тобі вірю, мамо! Та і Віллі мені сьогодні приснився. Я гостювала у нього в собачому Раю.
Розповісти вам про те, який він, собачий Рай?
Так ось, слухайте...
Коли я вчора заснула, то опинилася на міській вулиці. Невеликі двоповерхові будинки з великими дерев’яними вікнами і різнокольоровими табличками біля входу. На них були написані імена: Муся, Джек, Ліза, Бобік і так далі... І хоча таблички були однакового розміру, кожна була по-особливому прикрашена. Мені найбільше сподобалася та, на якій писало Муся. Вона була білосніжно-молочного кольору, а навколо імені м’яко лежала світло-зелена облямівка з польовими квіточками. Дуже гарно! Та й кожна буква була так старанно написана, що я забула про все на світі. Аж поки:
- Привіт, Оленко, – лизнув мою руку Вілька.
- Віллі?! – не повірила я.
- Гав, - радісно закружляв біля мене мій мопс.
А я стояла і здивовано дивилася на стрибаючого друга.
- Віллі, ти ж пішов з життя. Тиждень тому...
- Це я пішов, Оленко, з вашого, людського світу. Але ж зі мною все добре! Я живу тепер у своєму, собачому світі, - лагідно лизнув мою руку Вілька. Він наче намагався мене заспокоїти. А я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається.
- Але як так? Не розумію.. Це сон? Так, Віллі? Ти мені снишся?
- Смішна ти, Оленко. Звісно, що я не міг повернутися до тебе у світ людей. Тому і запросив тебе до себе. Щоб ти побачила, як я живу, щоб перестала плакати. Адже мама тобі казала про те, що існує собачий Рай?
- Казала...
- Ось! А ти всеодно плачеш... Чому твоя подушка ночами мокра, га?
- А звідки ти все знаєш? – запитала я, все ще не вірячи, що те, що відбувається, не сон.
- Та тому, що я тепер не залежу від свого тіла. Ти ж знаєш, що у всіх живих істот є душа...
- Знаю.
- От і у нас, собак, теж є душа. І після того, як ми проживемо з вами, людьми, своє собаче життя, ми йдемо у свою собачу країну - в собачий Рай.
- Але це ж все казки, Віллі. Немає собачого Раю! Це дорослі вигадали навмисне, щоб ми, діти, не плакали.
- А ти зараз, Оленко, де? – розсміявся мій мопс. А потім взяв мою руку і повів по вулицях міста.
- Тут Ліза мешкає, сусідська коллі. Пам’ятаєш її?
- Пам’ятаю, - з захопленням я поглянула на домівку Лізи. – А це хто? – запитала, дивлячись на маленьких коллі.
- Це її дітки, Оленко. Вона не так давно мамою стала. Рухливі такі, все прагнуть у мене тапки забрати.
- А це? Це ж Полкан! Так, Віллі?
- Так, Оленко. Це Полкан. Старий, добрий дядько Полкан. Як я його боявся, бр-р-р, - пригадуючи, Вілька аж затремтів. – Скільки раз я втікав від цього велета! А у цьому світі ми товаришуємо, він до нас частенько на чай заходить.
- Куди на чай? – не зрозуміла я.
- Ну ти, Оленко, і даєш, - почав дивуватися моєму нерозумінню мопс. – Я ж тут свій будинок маю. А ти як думала? – і він так гордо випнув вперед груди, що я не стрималася і посміхнулася. – А ще у мене є подруга, але поки ще зважую: одружуватися з нею чи ні?
- Ну ти, Віллі... – з докором поглянула я на друга, – нічого собі думки!
- А що? Я ж наречений хоч куди! Гавкаю дзвінко, за характером не вередливий, лагідний. Так, спати люблю, але це така справа. Зате я не примхливий і домашній. От так от! – гордо підняв ніс Вілька.
“А й правда, - подумала я. – Він у мене дійсно наречений видний. Стоп! А що це у мене за думки такі? Це ж все мені сниться!”
- Все ж таки ти у мене така смішна, Оленко, - посміхнувся Віллі. І, потягнувши за руку, додав: - Не сниться тобі це. Ти в собачій країні, у нашому Раю.
А ви знаєте, там дійсно було чому дивуватися. Ніде ні гавкоту, ні виску. Місто жило своїм, звичним, спокійним життям. На дахах усіх собачих будинків були невеличкі флюгери у вигляді кісточки. Симпатично, мені сподобалося.
Але особливо добре те, що у них все безкоштовно. Немає голодних і недоглянутих собак. Всі, навіть колишні бездомні песики, мають свої будинки. А на кожній вулиці є продуктовий магазин. Чого там тільки немає! У мене самої слинки потекли, коли я побачила, скільки там смачних тістечок і який вибір морозива!
Ми з Вількою набрали цілу коробку смакоти і пішли до нього додому.
- Привіт, коханий, - відчинила нам двері болонка.
Я мало не випустила коробку з рук.
- Привіт, Лапочка, - лизнув подружку в ніс Вілька. – Я не сам, - кивнув на мене, - це Оленка. Я раніше мешкав у їхньому будинку.
- Лапочка, - сором’язливо простягнула лапку подружка Віллі.
Я навіть збентежилася. “От це так! – подумала. – Нічого собі! А я не вірила, що у собак є Рай!”
- Тепер будеш знати, - прочитав мої думки мопс і підштовхнув у дім. – Не стій у дверях, проходь.
Знаєте, я навіть і не здогадувалася, що мій Віллі – такий модник. У нас дома він цілими днями або спав у мене на ліжку, або просто нічого не робив. А тут! Пастельні стіни були прикрашені підбіркою Вількіних світлин. Ось він у кепочці, тут – в комбінізончику, а там – у рибальському костюмі. Бачачи моє збентеження, пес пояснив:
- Так, Оленко, я люблю рибалити. Просто у світі людей ніхто не запитує собак, чого насправді вони хочуть. Навіть мешкаючи у хороших умовах, ми всього лиш забавка для своїх двоногих товаришів. Ви гуляєте з нами тоді, коли вам зручно, а не тоді, коли у нас є настрій чи бажання. В туалет ми повинні терпіти... - і, сумно повернувши морду вбік, Вілька змінив тему розмови.
- Поглянь ось сюди, - показав він на полиці з книгами. – Це все собачі романи мого батька.
- Твого тата? – витягнулося моє лице.
- Так, Оленко, мого тата. Він у мене письменником був. Це він описав призначення собаки і людини, їх життєві шляхи і місце в тому, земному, і наступному, духовному світах. Це його книги тут у кожній домівці. На них виховуються наші, собачі діти, в них знаходять відповіді на свої запитання дорослі собаки.
- Ні-чо-го собі!
- А ти думала, Оленко! – підморгнув мопс.
- До столу. Прошу вас до столу, - пролунав лагідний голос Лапочки.
- Ми вже йдемо, кохана, - ніжно доторкнувшись носом до шиї подружки, відповів Вілька.
Ми ще довго пригадували різні смішні історії з нашого із Вількою життя. Лапочка була здивована тим, що її коханий настільки емоційний. Адже коли прийшов час прощатися, у Вільки на віях заблищала сльоза. Але він сказав, що це дощ. Хоча тоді на вулиці яскраво світило сонце. Все стало зрозуміло коли, він, лизнувши мене на прощання у щоку, сказав:
- Дякую тобі, Оленко, за все. Я тебе дуже люблю. Якщо вдасться, то я тебе знову запрошу до себе в гості.
- Я з радістю, Віллі, - тільки і встигла поцілувати друга у мордочку. Все швидко почало танути, і я знову опинилася у своєму ліжечку.
Ось такий дивовижний сон мені приснився цієї ночі. Але я ж знаю, що все це було насправді, і я гостювала у Вільки. Правда, маленький? – підморгнула я, дивлячись на його світлину. – Я знаю що ти зараз щасливий. І це найголовніше!